нечистотї, не сповідаючи ся, не причащаючи ся з світу сходять. Невже се не самому Богови обида? невже не буде мстити ся за се Бог?... Перейдїм до иньших кривд і утисків нечуваних. Чи то не кривда народови нашому руському, що, не кажучи про иньші міста, чинить ся у Львові? Хто грецького закону, не унїат, той не може мешкати в місті, ані торгувати на локтї і кварти, анї до цехів не може бути принятий. Коли хто умре, мешкаючи в містї, того мертве тіло не можна провести через місто з церковною церемонією, анї до хорого з тайнами господнїми іти не вільно. А в Вильнї чи не утиски то? чи чуване коли? Коли мертве тїло під замком хочуть провести через замкову браму (якою ходять і їздять всї, навіть Жиди й Татари), то ту браму замикають, так що православні мусять мерця свого виносити иньшою брамою, якою тільки гній міський вивозять“.
Король буде жадати ледви чи не більшу половину війська від народу руського, а нарід сей як буде заступати грудьми сю державу, коли далї не буде задоволений в своїх прошеннях і домаганнях? Як можемо заходити ся коло спокою від сусїдїв, коли не маємо внутрішнього спокою у себе дома? — питав Древинський.
Але не слухано того. Коли Мелетий Смотрицький, висвячений на владику полоцького, поїхав на Білорусь і почав, хоч і обережно, сповняти свої справи владичі, уніати підняли крик, і король, не вважаючи на таку небезпечну хвилю, не отягав ся їх ратувати; видав наказ арештувати Борецького і Смотрицького і всіх новопоставлених владиків. Борецький з тіьшими владиками, сидячи під охороною козацькою, що правда — не журили ся тими арештами, — але ж і подати ся в свої єпархії не сміли. На Білоруси всіх хто давав яку поміч Смотрицькому або звертав ся до нього як до владики — арештовувано і король навіть збирав ся смертю їх карати. Правда, до кари смертної не прийшло, але все таки тяжко покарано тих людей ріжними карами, і Смотрицький мусїв також тїкати під охорону козачу.
Тому київські круги з Сагайдачним разом рішили стримати козаків від походу, поки король не вдоволить їх домагань — поки не „заспокоїть православної віри“.
71. Хотинська війна і кінець Сагайдачного. Козаки зараз же з зими, послухавши патріарха і всяких обіцянок крролївських, почали були ладити ся до походу. Зимою ходили вони під Білгород, здобули місто і визволили багато невільника — яких три тисячі християн слобонили, говорено на Українї. Потім на волости почали збирати всякий припас до походу — коней під армату, порох, олово і всякий припас: всякий поклик на королївську службу був тим для козаків дуже милий.
