голові їм були справи наукові й освітнї, і величезні матеріальні засоби сих монастирів, що володіли незмірними маєтками, жертвуваними протягом стількох поколінь, — росхапували ся або йшли на сите й пяне житє монахів.
Заведеннє унїї змусило українське громадянство звернути особливу увагу на ті церковні позиції, які ще зістали ся в православних руках: треба було вирвати їх з впливів правительства і подбати про те, щоб сі позиції були обсаджені людьми відповідними. Печерський монастир був найсильнїйшою, найбогатшою і значить — найважнїйшою з тих позицій; громадянство звернуло на нього пильну увагу, після того як Никифор Тур оружною рукою оборонив його від нападів унїатів. По його смерти (1599) на се місце вибрали ігуменом Єлисея Плетеницького, ігумена монастиря лещинського (на Білоруси), що підчас берестейського собору показав себе як визначний і завзятий патріот. Про сього чоловіка мусить бути вдячна память в українськім народї, бо велико заважив він в пізнїйшім українськім житю. Був родом з Галичини, з-під Золочева, з дрібної місцевої шляхти; подробиць з його житя майже нїяких не знаємо. Коли дістав ігуменство печерське, був ще чоловік не старий, мав коло 50 лїт. В документах чуємо, як він боронить маєтности монастирські від чужих рук, маємо жалї монахів печерських на нього і иньшу старшину монастирську, що вони „не знать куди подївають монастирські гроші“: мабуть Плетеницький зачав уймати трохи видатки на сите і пяне житє черцїв, обертаючи на потреби культурні. Видко, зміркував, що тут під захистом козацького війська, яке знов почало приходити до сили і вже не раз давало поміч київським Українцям в тїсних обставинах, — можна розпалити нове огнище українського культурного і національного житя. Отже заходив ся коло збирання засобів на се.
Коштом монастирським Плетеницкий купує друкарню Балабанів — заведену владикою Ґедеоном в його маєтку Стрятинї (коло Рогатина), коли він був посварив ся з брацтвом львівським; потім вона лежала закинена, поки Плетеницький „воскресив друкарню припалую пилом,“ як каже похвальне слово йому, і перевізши до Київа, пустив в рух коло р. 1615 (перша книжка вийшла з неї р. 1616). Ще перед тим заходив ся він позбирати до Київа людей книжних, учених, з тих же своїх країв галицьких. В тім часї, коло р. 1615–6 бачимо ми в Київі вже цїлий ряд освічених і учених людей з Галичини, як от пізнїйший митрополит Іван Борецький (Бірецький, з Бірчі), Захарія Копистинський — учений історик церковний, братанич перемишльського владики, Лаврентий Кукіль, по латини Зизаній, бувший дідаскал (учитель) львівської
