гетьмани, що мали в своїх руках власть, військо, полки служебників, отже могли кожному доїхати так, що не тільки землї, а й самого себе зрік ся б. Отже як напосїли ся на кого, шоб їм свої землї „продав“, то мусів їм за що небудь оддати.
._c._166.jpg)
В першім ряді йдуть пани тутешнї, з сусідної Волини; так напр. оден з князїв Вишневецьких, що старостува у Черкасах, змусив спадкоємцїв князїв Глинських, щоб продали йому свої права на землї по р. Сулї, і випросив собі у короля потвердженнє на „пустиню звану ріку Сулу, ріку Удай і ріку Солониицю“ від московської границ, аж до устя в ріку Днїпро. Так здобули Вишневецькі ті величезні маєтности, де потім осадили місто Лубни й багато иньших. Великі маєтки придбали собі кн Острозькі, Корецькі, Збаразькі, Ружинські. Пізнійше починають випрошувати собі у короля та иньшими способами добувати маєтки й ріжні магнати польські — Жолкєвскі, Казановскі, Потоцкі Меньших поміщиків вони відси витискали, і так згодом всї сї колишнї пустинї зібрали ся в руках найможнійших панів, що володїли ними або правом власности, дідичности, або правом доживотнім, як старости-державцї, й правили тутешніми землями через своїх служебників самовластно, не знаючи над собою нїякої власти, нїякого закону, нїякого права, як правдиві „королевята“, як називав їх Хмельницький.
Захоплюючи тутешнї землі, вони не спішили ся в них хозяйнувати. Давали людям час осїсти ся загосподарити ся; звичайно не згадували навіть про данини й чинші, вдоволяючи ся тим, шо продавали тутешнї лїси на поташ, віддавали в державу рибні лови, мости і гати, коршми й млини, обовязуючи селян, шоб не мололи де инде і не брали в чужих коршмах горілки та пива та не варили самі; згодом
