напади татарські. Але потім злякало ся, коли Орда почала жалувати ся на козацькі напади й свої наїзди оправдувала тим, що се вона відвдячуєть ся за козацькі погроми. Починаючи від р. 1540 правительство литовсько-польське раз у раз наказує своїм старостам та намісникам і панам пограничним, аби не помагали козакам; заходить ся козаків переписати на реєстр і віддати їх під пильний нагляд; забороняє пускати їх в степи на добичництво: каже переглядати, хто з чим з степів вертає, і коли б у кого показала ся здобич татарська — тих суворо карати.
Одначе пограничні урядники й пани не дуже слухали, бо знали, що Татари тільки на козаків складають, а коли чим можна приборкати Орду — то тільки козаччиною. Через те дивили ся крізь пальцї на козацькі походи — правда, що за те відбирали у козаків їх найкращу здобич. А як брали ся справдї козаків гамувати, то з того виходило тільки те, що козаки ще меньше замків держали ся, а все більше осїдали ся в степах. Списати їх та під погляд узяти не вдавало ся, бо й мало ще було таких, що справдї були козаками й більше нїчим; таких під час переписей 1552 р. не нарахували і пятисот душ, а козакувати ходив ріжний люд — з міщан, з селян, з дрібної й більшої шляхти. Про те правительство своєї гадки не покидало і кінець кінцем для погамовання козаччини задумало завести над ними осібне начальство. Коли в 1560-х роках Турки почали знов дуже скаржити ся на козацькі напади та грозити ся Литві й Польщі, король закликав козаків, аби вони вийшли з Низу до замків пограничних: там їм буде служба і за службу платня, а завести з ними порядки поручив гетьману польському (саме під той час Київщину прилучено вже до Польщі). Гетьман настановив над козаччиною осібного начальника і судю, щоб той пильнував порядку у всїй козаччинї і в тій — котру взято було на платню і службу королївську, і в тій яка собі далї лишала ся без платнї. Порядку одначе з того не побільшало, бо й тим, що взято на платню, грошей не платили, а ще більше козаків лишило ся поза тим королївським козачим полком і промишляло собі далї як уміло. Далї йшла жвава війна на пограничу; Татари набігали, козаки їм відвдячували ся, нападали на кочовища татарські й городи турецькі, мішалися в волоські усобицї — стежкою вказаною їм Вишневецьким. На його місце зявив ся у них иньший ватажок з волинських княжат, Богдан Ружинський, що також вів зносини з Москвою, дістаючи відти засоби для боротьби з Ордою, і вславив ся сею боротьбою на Українї — поки не наложив головою, здобуваючи Аслан-кермен (дивись карту 172) Його то, як думають, оспівує пісня:
