І от раптом против сього ворога тяжкого, страшного, необорного вириваєть ся гольтїпака козак, стає на його страшний „чорний шлях“ —
Ой полем битим килиїмським
Та шляхом битим ординським,
Ой там гуляв козак Голота —
Не бояв ся нї огня, нї меча, нї всякого болота.
Правда, на козакови шати дорогиї —
Три семирязї лихиї:
Одна не добра, друга не гожа
А третя й на хлїв незгожа.
Правда, на козакови шапка бірка — зверху дїрка.
Травою підшита, вітром підбита,
Куди віє, туди й провіває,
Козака молодого прохолоджає.
Сміливо кидаєть ся він з своєю убогою зброєю на пишного добичника — Турчина:
На присішках став,
Без міри пороху підсипає,
Татарину гостинця в груди посилає.
Ой ще козак не примірив ся,
А Татарин ік лихій матери з коня покотив ся.
Він йому віри не донїмає,
До його прибуває,
Клепом межи плечі гримає,
Коли ж огледить ся, аж його духу не має.
Він тодї добре дбав, чоботи татарські істягав,
На свої козацькі ноги обував;
Одежу істягав, на свої козацькі плечі надївав;
Бархатний шлик іздіймає,
На свою козацьку голову надїває;
Коня татарського за поводи взяв,
У город Сїчи припав,
Там собі пє, гуляє, поле килиїмське хвалить-вихваляє:
„Ой поле килиїмське!
Бодай же ти лїто й зиму зеленїло,
Як ти мене при щасливій годинї сподобило!“
._c._156.jpg)
Сей голяка в лихій семирязї (сермязї) і вязових постолах — се та козаччина гола і боса, яка нї з чим кидаєть ся на бісурмена, що вже встиг зробити з ловів на українського невільника зовсім звичайний промисел: богаті Татари й Турки з чорноморських міст позичають голотї татарській гроші на коней і з лихвою потім відбирають їх собі невільником. Козаччина зганяє з степу сих татарських промисловцїв, розганяє їх табуни й стада, котрими посїли степи, громить чорноморські городи — осідки бісурменства, оселї тих торговцїв турецьких, ринки невільничі, та визволяє ватаги невольника
Страшенне се робило вражіннє взагалї, а особливо в народї українськім, так — здавало ся — вже безповоротно забитім і задавленім.
