дають. Диких кіз стільки набігає з степів в лїси на зиму, що бити можна їх тисячами. Птахів сила неймовірна, так що весняною порою хлопцї цїлі човни набирають яєць диких качок, гусей, журавлїв, лебедїв. І таке иньше...
В сих оповіданнях богато переборщено. Але вони дають нам понятє про се київське дозвіллє. І воно притягало до себе людей смілих і відважних, котрі не бояли ся йти в дикі степи, на зустріч Татаринови — готові були бити ся з ним, аби тільки користати з богацтва й свободи тої безпанської землї. З Київського Полїся і з дальших земель — з Волини, з Білоруси, кождої весни сунула сила людей до Київщини і росходила ся по тутешнїх просторах, займаючи ся ловлею риби, звіра, пасічництвом. Збирали ся в ватаги, вибирали собі отамана, запасали зброї й усякого припасу і з ранньої весни рушали в степові „уходи“, щоб там господарити до пізньої осени, а потім з запасами меду, риби, шкір, коней чи иньшої худоби вертали „на волость“. Але на волости чекали їх урядники старостинські і за право користання з „уходів“ відбирали добру пайку на замок, і то найкращої здобичи. Тому сміливійші не вертали ся на зиму до замків, а зимували в степу. Иньші зіставали ся зимувати при поднїпровських замках, иньші вертали ся до дому. Для одних се був спосіб поправити своє господарство, вибравши ся раз — другий в степи на здобич; иньші втягували ся в таке уходництво, воно ставало для них звичайним джерелом прожитку й вони лишали ся поблизу, при котрімсь замку, або і в степах.
Звало ся се козацтвом, а ті що ним промишляли — козаками. Офіціально се означало промисли в степових уходах, рибальство, ловецтво і бжільництво. Але з такої офіціальної стежки воно звичайно переходило на неофіціальну, що звала ся „лупленнєм чабанів татарських“ або турецьких. Вистерігаючи ся Татар в степах, в кождій хвилї приготовані відборонити ся від їх нападу, наші промисловцї не минали також нагоди поживити ся і собі від Татар, коли по своїй сторонї чули силу й перевагу: погромити невеличку ватагу татарську, застукавши її де небудь в пригіднім місцї, відогнати татарський табунець, або овець стадо, тай пограбити караван купцїв турецьких чи вірменських, якогось післанця московського або й литовського, післаного „з подарунками“, або й городок турецький чи татарський погромити. Відси й назва козацька: слово козак широко розповсюднене у народів турецького кореня; воно було уживане у Половцїв і досї вживаєть ся у турецько-татарських народів, а значить волоцюгу, що промишляє війною й розбоєм. Прикладало ся воно до степових волоцюг татарських, перейшло й на наших українських.
