Львівські Українцї добивали ся скасовання сих заборон через ріжних впливових панів — між иньшим і через звісного волинського маґната Константина Івановича Острозького, гетьмана литовського (котрого дуже шанували на дворі королївськім за його воєнні заслуги, і навіть „як виїмок“ дали йому воєводство троцьке, оден з важнїйших урядів). Не жалували й дарунків та хабарів. Але таки мало що виграли і в старій столицї Галичини зістали ся далї „инородцями“, що тільки в своїм кварталї мали сякі такі права.
Не тратили духу через се. Важно було се, що здобули таки собі, не вважаючи на всї перепони, православного владику і осадили його у Львові (1539). Була се нова опорна точка для тодїшнього національного житя. Заразом реформують церковні брацтва за для національної органїзації.
._c._144-6.jpg)
Такі брацтва були при церквах здавна — початки їх ішли ще від старих поганських часів, від поганських святощ і ігрищ, куди збирали ся сусїди з доохрестних сїл. Пізнїйше сї села звязали ся коло церкви, справляючи на храм всенароднї пири, так звані братчини: варили на те мед і пиво, приймали на пир прихожих гостей за оплатою і збирали ті доходи на церкву. Память про се маємо в новгородських билинах:
Почув то Васенька Буслаєвич —
У мужиків новгородських тих
Канун[1] варять, пива ячниї,
Пішов Василий із дружиною,
Прийшов на братчину Никольщину:[2]
„Не малую сип[3] ми вам платимо —
За всякого брата по пяти рублїв,“
А за себе дає пятдесять рублїв —
Отже староста церковний той
Прийма їх в братчину Никольщину —
Зачали пить той вони канун
І ті пива теж ячниї...
Потім, коли правительство польсько-литовське почало поширювати разом з устроєм міст по нїмецькому праву, також цехові ремісничі брацтва на нїмецький взірець, починають міщане українські і білоруські реформувати свої старі брацтва на подобу тих цехових брацтв,
