ськім столї (десь коло р. 1454) був оженений з донькою голови литовського правительства, воєводи Гаштовта, був своїм між литовськими панами, і коли заходила мова щоб поставити собі осібного великого князя по тім, як Казимир став королем польським, то Семен Олелькович уважався до сього першим кандидатом. Се й давало вигляд рівноправности, що більша частина українських земель стояла під управою своїх князїв, рідних їм по національности, і навіть одень з них вважався кандидатом на великокняжий стіл.
Литовським правителям треба було Руси, бо відносини з Польщею були напружені, з початку за землю Дорогичинську, котру хотїли присвоїти польські мазовецькі князї, а литовські правителї не дали, — а потім вийшла сварка за Волинь. Поляки хоч не помогли Свитригайлови свого часу так як він собі бажав, проте важили на Волинь і сподївалися, що по смерти його вона напевно до них перейде. Тим часом Свитригайло, бувши завсїди противником Польщі, нїяк не хотїв передавати Волини Полякам, і перед смертю післав до литовського правительства, щоб перейняло від нього Волинь. Тодї кн. Юрий пинський, Юрша й иньші пани з військом пішли на Волинь, ще за житя Свитригайла засїли її й перейняли на вел. кн. Литовське (1451). Дуже на те Поляки ремствували й відказували на Казимира, що того допустив; збирали ся навіть з Литвою воювати, та Казимир якось їх утишив.
