мішати ся в княжі усобицї; вони відчинили перед Романом ворота Київа, прийняли його до себе князем — мабуть сподївали ся, що сей грізний І могутний князь, засївши на столї свого батька і дїда, наново підійме розбиту силу київську, відновить його пишну минувшину. Одначе ся надїя не справдила ся: Роман під тодїшню хвилю не вважав для себе наручним самому сїсти в Київі і посадив тут свого брата в перших Ярослава, потім Рюриковога сина Ростислава. Все таки Київ стояв в повній залежности від Романа, і правдоподібно з дальшим часом Роман не залишив би забрати Київщину в свої руки. Сучасники відчували се й називають Романа головою всїх Руських земель, „великим князем“ або „царем“, „самодержцем всеї Руси“, хотячи означити те сильне становище, яке він зайняв на Українї. Але пляни Романа не здїйснили ся: 1205 р., зовсїм несподївано наложив він головою в походї на польських князїв. Пропала надїя на відродженнє українського політичного житя, а й сама Галицько-волинська держава, як здавало ся, захитила ся до решти.
36. Романовичі. По Романї зістали ся маленькі синки: старшому Данилови було тільки три, молодшому Василькови оден рік; управу прийняла їх мати, молода княгиня Романова, й оддала ся під опіку й оборону угорського короля Андрія, приятеля й союзника Романового. Угорщина, як ми знаємо, вже здавна бажала пройти за Карпати й прилучити до себе українські землї закарпатські, галицькі, як держала вже підкарпатську, угорську Україну. Тепер з прошення Романової родини й її прихильників угорський король скористав, щоб взяти на себе ролю зверхника Галичини. Він увів до Галича угорську залогу і прийняв титул „короля Галичини і Володимирії“ — Galiciae Lodomeriaequae rex. Під його опікою мала правити в Галичинї Романова княгиня й її бояре іменем малих Романовичів.