До тогож суздальські князї, потомки молодшого Мономаховича Юрия (предки пізнїйшої московської династиї), осївши ся на Поволжу, умисно старали ся ще більше підірвати Київ, щоб його князї не мали значіння, а їм щоб бути найпершими князями. Син Юрия Андрій, користаючи з того, що князї на Українї пересварили ся, вмішав ся в їх сварки і в 1169 р. післав умисно своє військо на Київ, щоб його при тій нагодї яко мога знищити, і військо се, здобувши Київ, справдї немилосердно знищило його: кілька день грабували місто, церкви, монастирі, не жалуючи нїчого: забирали з церков ікони, книги, ризи, дзвони навіть здіймали, везли до себе, в північні краї; людей убивали й забирали в неволю. І потім в Київі Андрій умисно садовив князїв незначних, аби його тим понизити. Пізнїйше, як на Українї трохи було утишило ся (в 1180-х роках) і головні претенденти на Київ — Святослав чернигівський і Рюрик Ростиславич (з Мстиславичів), подїливши між собою Київщину, стали жити в, згодї, тодї знов брат Андріїв Всеволод умисно розсварив українських князїв, напустив на Рюрика йога зятя Романа і чернигівських князїв і збив таку бучу, що знов Київ пограблено і знищено немилосердно (1203 р.), і коло нього звела ся така борня, що справдї трудно було всидїти кому небудь в Київщинї.
Після сього Київ упадає вже зовсїм і пізнїйший татарський погром не богато доправив по тих домашнїх погромах.
Упадало українське житє на Поднїпровю:
Гей застогнав, братя, Київ тугою, а Чернигів напастьми,
Розлила ся туга по Руській землї,
Печаль сильна тече через землї Руські —
А князї самі між собою коромолу ковали,
А погані з побідою набігали на Руську землю —
співав співець Слова о полку Ігоревім, бачучи той упадок.
Уже, братя, невесела година повстала,
Уже пустиня силу покорила!
Встала, обида в силах Дажбожого внука[1]
Нема князям на поганих сили:
казав брат братови: се моє і те моє теж,
І почали князї про мале — „се велике“ казати,
Самі на себе коромолу ковати,
А погані з усїх сторін з побідою на Руську землю прихождали.
Ой стогнати Руській землї,
Спомянувши першу годину та перших князїв —
Ой старого Володимира
Не мож було пригвоздити до гір київських...[2]
А тепер одні стяги стали Рюрикові,
А другиї Давидові...[3]
