Святополка закликали його на київський стіл, проти княжої постанови, щоб кождий держав свою батьківщину. В лїтописях заховала ся гарна пісня про тодїшнїй погром Половцїв, як вони мусїли тїкати куди видко від Мономаха:
Гей Володимир Мономах пив Дін золотим шоломом,
Здобувши землю їх всю і загнавши окаянних Агарян (Половцїв),
Вигнавши Отрока у Обези за Залїзні ворота[1].
А Сирчан зіставсь на Дону, рибою живив ся[2].
По смерти ж Володимировїй у Сирчана зістав
Лиш оден гудець (музика) Орев —
Післав його у Обези і сказав:
Гей Володимир умер уже,
Вертай, брате, в землю свою!
Скажи йому, рече, слова мої,
Співай йому половецькі піснї,
А не схоче, дай йому зїля євшан понюхати.
Той нї вернути ся нї слухати не хотів —
Сей йому зїля понюхати дав
І понюхавши, сплакав, рече:
Та вже краще в своїй землї кістьми лягти,
Як у чужій славним бути.
._93.jpg)
Та про те той тяжкий час половецький не проминув без слїду. Вже й перед тим печенїзька біда підорвала сильно середнє Поднїпровє, се головне огнище тодїшнього українського політичного й культурного житя, — тепер половецька доправила. Богато народу розбігло ся, богато зруйнувало ся до останнього. Особливо се відбило ся тяжко на селянстві, на котрім стояло все житє — на так званих смердах. Потратили хозяйство, задовжили ся, попали в неволю. Тодї з позики лихва брала ся дуже висока, і хто задовжив ся раз, дуже тяжко йому було возволити ся. Мусїв відробляти за лихву, або за позику, праця ж цїнила ся дешево, а з кождої притоки чи провини господар користав, щоб довгу ще причинити, або й зовсїм на вічного свого раба обернути такого довжника. На місце давнїйшого свобідного народу стали множити ся люде невільні, „холопи“, раби, так звані „закупи“ — такі що довг відробляли. На місце
