тя і могутньости держав все лежить за Липинським свідомість своєї території — патріотизм.
В протилежність до патріотизму, сучасний соціялізм і націоналізм є поняттями нетериторіяльними. В їх основі лежить не свідомість території, Батьківщини, а свідомість почуття спільноти з людьми одної кляси — у соціялістів, чи свідомість племінної, мовної єдности, хоч би і на чужій території — у націоналістів. В їх основі лежить свідомість антаґонізму, ненависти (а не любови й братерства) до людей іншої кляси і стану, чи до чужого племени, хол би і на своїй території, що в висліді дає руїну території, землі, Батьківщині. Ця засаднича теоретична теза зустрілася в політичній практиці з осудом Липинським активно пропаґованого донедавна гасла: „Україна для українців”. Справді, уважна обсервація факту творення на наших очах, хоч би тільки американської, нації, ступнево схиляє українців до ревізії того політичного гасла.
На Київському з'їзді польських гімназіяльних осередків в 1901 р. Липинський пропонує, як засаду об'єднання учнівської молоді, прийняти принцип не віроісповідний і не національний, а територіяльний. Пропозицію Липинського з'їзд відкидає і Липинський разом зі своїми однодумцями покидає З'їзд та остаточно пристає до українського національного табору. Ось так за прикладом Шептицьких, Антоновича, Михальчука, Познанського, Свєнцицького, Рильського, д-ра Юркевича, графа Тишкевича, Б. Ярошевського і багатьох інших Липинський навіки зв'язує себе з українством ще в гімназіяльні роки, чим практично виправдує свою пізнішу теоретичну тезу, що як українська спольщена провідна верства, так і українська обмосковлена верства можуть додатньо прислужитися для української державности. Та проблема не втрачає своєї вічної актуальности і сьогодні, коли вже еміґраційне українське суспільство б'ється над рецептами, чи і як використати осовєтизовану „шляхту” — совєтську провідну верству українського походження. У цім питанні голос Липинського може бути вирішально-директивним.
Однак, між приходом до українства, скажім, Антоно-
