та організаційну незалежність і однакове політичне становище всіх Церков в Україні.[1]
Зовсім інша справа з сектами або розколами, для яких при нормальних взаємовідносинах між державою та існуючими в ній Церквами і особливо при повній авторитетності останніх — не може бути місця. Існують різні погляди на причини виникнення сект. Одні в сектантстві вбачають зовнішній вплив, інші вбачають у цьому внутрішнє явище. Знову ж таки одні дивляться на сектантство як наі явище релігійне, інші — як на явище соціяльно-політичне. Одні визнають його явищем прогресивним, інші — явищем реґресивним, хоробливим.[2]
В. Липинський, основним коренем цього зла, головним винуватцем сектанського руху вважає саму Церкву, яка неспроможна, з одного боку, стати міцною релігійно-моральною опорою держави і, з другого боку, неспроможна створити тих умов для релігійно-морального задоволення людини, які лежать на обов'язку Церкви, як єдиного і найміцнішого чинника, що регулює духовне життя людських колективів. Секти з'являються там, каже Липинський, — де „одідичена по минувшині організація церковна слаба і малоавторитетна”. Авторитет церкви слабне тоді, коли духівництво „приневолене займатися справами земними, політичними”.
Секти в державі — це таке ж саме зло, як і злом є відсутність чіткого, єдиного, авторитетного проводу в політиці. „Всякі секти тим більше небезпечні для нації, — каже Липинський, — чим більше вона має в собі історично витворених нахилів до анархії, та антигромадського індивідуалізму. З цього боку сектанство, яке йде все впарі з індивідуалістичним (хоч би найбільш „патріотичним”) вільнодумством, нічого іншого, крім збільшення нашого
