між собою і з своїми священиками сваритись, котра релігія краща і котра нам швидше „Україну збудує”, — то при такім способі організації нашої боротьби за націю і державу ми ані держави не збудуємо, ані нацією ніколи не станемо, і тільки ту Церкву, яка б за це своє діло взялась, здеморалізуєм і скомпромітуєм”.
В. Липинський виразно застерігає проти втручання Церкви в громадські і політичні справи. Не та Церква допомагає нам, „що її „пастирі захочуть зайняти (кажучи фігурально) місце офіцерів генерального штабу”, а та Церква, що, „обмеживши розбещений еґоїзм і анрхізм наших провідників, навчить їх бути добрими провідниками”. Та Церква, що „обмежить нашу взаємну злобу, а навчить нас з любов'ю класти життя своє за друзі свої”; що „обмежить нашу звичку до зрадництва, еґоцентризму та отаманії і навчить нас чесноти, посвяти, послуху і дисципліни, а тим самим навчить нас єдности і організованости, бо без них ніколи перемоги не буває”. Та Церква, що „дасть нам силу моральну переносити терпеливо та мужньо все те горе і всі ті страждання, що без них ні одна війна і боротьба, а тим більше боротьба за одно з найбільших у світі діл — за Державу Українську — обійтись не може”. Нарешті, та Церква, що „нашу боротьбу за Україну виведе з її дотеперішньої безперспективної еґоїстично-матеріялістичної темряви і дасть їй вищу, ідеалістичну, законом Бога значену печать; що нашу дотеперішню гризню за викинуті на наш колоніяльний смітник недогризені кості перетворить у боротьбу за світове місце України, за ту нашу світову місію історичну, яку серед інших націй і держав дав до виконання великий Бог на створеній Ним Землі”.[1]
В чім же полягає ця організуюча сила Церкви і чому тільки Церква може виконувти цю функцію в громадському життю?
- ↑ Релігія і Церква в історії України, стор. 19–20.
