Трагедія полягала в тому, — каже Липинський, — що тодішня українська православна ієрархія не вміла розмежувати владу духовну від влади світської. Через те вона не могла побороти всередині цю церковну анархію і „безнадійно заплуталась між церковним фактом релігійної єдности з Москвою і суто світським змаганням до єдности державної, політичної”. Не маючи міцної духовної опори у сфері церковного життя через вказані вище причини, Україна примушена була прийняти інші духовні основи життя суспільства, накинуті їй ззовні від імператорсько-синодальної російської держави.[1]
Таку маємо загальну картину історичного розвитку взаємновідносин між Церквою і державою, картину, що її намалював нам В. Липинський.
Цілком правильно В. Липинський ставить питання про відношення релігії до політики: релігія, каже він, не забороняє робити світське, громадське, політичне діло — віддавати Кесареві Кесареве. Вона тільки забороняє в цій політичній праці „порушувати обов'язуючі всіх людей закони громадської моралі”. Якщо такого порушення немає, тоді релігія, навпаки, буде цій праці допомагати.
Тепер виникає питання: в чім саме може виявитись ця допомога? Відповдь на це питання зв'язана з правдивим розумінням завдання Церкви. Зрозуміла річ, що не є завданням Церкви робити за політиків світське, Кесареве діло. „Коли б ми, — каже Липинський, — стали вимагати від священиків, щоб вони ряси мечами препоясали і за плуги й фабрики взялись, а ми, світські люди, будемо тимчасом
- ↑ Релігія і Церква в історії України, стор. 28–37.
