же бути без закону”; як висловлювалась галицько-волинська верхівка, яка по руїні власної держави просила в 1370 році в царгородського патріярха настановити давно бажаного в Галицькій Русі митрополита. Те ж саме сталося і з Русько-Литовською державою. Позбавлена своєї авторитетної Церкви і морального зв'язку з своїми народніми масами, українська верхівка опинилась без морального опертя, „стала верхом нації без національної підстави”, — як каже В. Липинський. На його думку, саме ота „повна безрадність цих верхів віднайти без авторитетної Церкви, без авторитетних і добре організованих духовних провідників народу, культуру і політичну єдність з своїми народними масами” була „одною з головних причин, що примусила до політичного і національного відступництва”.
Епоху відродження української держави в ХУІІ ст. на чолі з Гетьманом Богданом В. Липинський уважає і епохою відродження Православної Церкви. Під проводом видатних організаторів Єлисея Плетинецького, Петра Могили та інш. Українська Православна Церква придбала собі те, чого їй направду бракувало і що, на думку Вячеслава Липинського, було головною причиною її занепаду: вона придбала релігійне виховання, освіту, дисципліновану організацію і вміння бути незалежною від світської влади. Релігійне виховання і освіта спричинили до зміцнення творчого ідеалістичного-світогляду. Дисциплінована організація врятувала Церкву від сектантства, від розкладу в догматичній та ієрархічній анархії. А незалежність від світської влади сприяла більшому авторитету Церкви.
Кінець ХУІІ ст. — це початок нової духової руїни, що пішла в парі з руїною політичною. Стала розкладатися українська церковна організація, створена Могилянською Академією. Основна причина цієї руїни це, за висловом Липинського, „заміна ідеалістичного містицизму релігії містицизмом магії”, намагання сполучити владу духовну з владою світською, порушення уже не раз згадуваної заповіді Христової: „Віддайте Кесареве Кесареві, а Боже — Богові”.
