дають вони завойованим свою релігію. В першім випадку Церква впливає на державу, бо завойовники взагалі національно уподібнюються завойованим і тим самим підпадають і релігійнму впливові, Церква сильніша від держави. В другім випадку держава впливає на Церкву, отже вона сильніша за Церкву. Держава не вростає органічно в місцеву національну культуру, але механічно прищеплює місцевим масам свою культуру і винищує слабу організацію громадянства сильнішою організацією держави.
Під перший випадок Липинський підводить церковно-державні взаємовідносини на Заході, де завойована й прийнята германцями римська культура і релігія мали вплив на нову імперію. Під другий випадок він підводить церковно-державні взаємовідносини на Сході. Взаємовідносини в Україні Липинський насвітлює так.
Київська держава прийняла від Візантії християнську релігію, що своєю творчою силою була вища від пасивного поганства тоді в Україні. Християнство було накинуте українському народові згори, державою, тому ця нова релігія була оголошена державною релігією. Держава мала зверхність над релігією, зверхність над християнською Церквою, і цим самим духовна влада стала в залежність від світської влади.
Але згодом у часи татарського лихоліття, нова релігія і культура значно наблизилися до народу і стали зверхніми над тими політичними руїнами, що їх несли татари. Отже, християнство стало тепер місцевою реалією, рєлігією батьків.
Ту місцеву релігію, а разом з нею і місцеву національнальну культуру переймали нові творці держави, що повстала на руїнах Київської Держави, в двох великих розгалуженнях — Галицько-Волинському і Русько-Литовському. Відносини між Церквою і державою, були зовсім інші: вже не держава впливала на Церкву, але навпаки: Церква впливала на державу.
Згодом через занепад релігійного життя під натиском польського католицизму, — каже Липинський, — занепала Галицько-Волинська держава, бо „земля (держава) не мо-
