в становищі „приватного підприємства”, на яке ніхто в державі не зважає. У першім випадку, на думку Липинського, Церква сприяє руйнуючим державу еґоїзмам, сама втрачає свій авторитет і занепадає разом із світською владою. В другім випадку, позбавлена належного авторитету світською владою, Церква не може мати організаційного впливу на громадське життя. Тому, на думку Липинського мають рацію тільки ті політики, які визнають Церкву як високий духовний і моральний авторитет у державі і не хочуть робити з Церкви знаряддя своєї світської влади, ані проголошувати Церкву приватною установою.
Саме думки цієї третьої групи політиків відповідають думкам Липинського: „Хотіння політиків власне оцього третього типу сходяться з хотіннями моїми і тому з їх становища я дивлюся на релігійні справи”[1]. Інакше кажучи Липинський стоїть на позиціях розмежування світської і духовної влади, Кесаревого і Божого, але не відокремлення Церкви від держави, а „визнання владою світського авторитету влади духовної. Порядок і рівновага в державі можуть бути тільки тоді, коли світська влада, визнаючи авторитет влади духовної, уникає зловживань, обмежує надужиття своєї сили, а влада духовна обороняє Божий, моральний закон. Ця рівновага може існувати доти, доки духовна влада не поневолена світською, доки ці дві влади виразно розмежовані і доки представники влади духовної, віддаючи Боже Богові, а Кесареве — Кесареві, не намагаються прибрати собі до рук світську владу”[2]
За теорією В. Липинського в історії існують два основні типи взаємовідносин між Церквою і державою. Ці типи він зв'язує з завойовницькою політикою держав: або завойовники зливаються в одну політичну і культурну цілість, приймаючи й релігію завойованих, або силою наки-
