ного життя вистачить тільки одного розуму. Вони не визнають ніяких освячених традицією авторитетів, допускаючи повну „свободу переконань” для кожної одиниці. Тому непотрібна їм релігія, бо обмежує їх свободу, не дозволяє робити зло. Звідси й виникають оті відомі нам фальшиві теорії безбожної держави, теорії цілковитого відокремлення Церкви від держави.
Урешті є ще й такі політики, які вважають, що світська влада мусить бути виключно в світських руках, саме тих, які мають велику матеріяльну силу. Але, щоб виконувати своє організаційно-державне завдання, вони мусять слухати наказу Церкви, визнавати й пітримувати авторитет духовної влади. Такі політики не хочуть робити з Церкви знаряддя своєї влади. Церкві належить лише справа духового і морального характеру. Кожній людині (тій, хто править, і тій, якою правлять) вроджений еґоїстичний інстинкт: побільшування своїх прав і своєї влади. Слід обмежувати ці еґоїстичні інстинкти, щоб збудувати і зберегти державу. Необмежений еґоїзм правлячих веде до зловживання владою, а те останнє провадить до руйнування самої держави. Одних політичних засобів для цього замало. Мовляв, все зроблене людьми, людьми може бути легко повалене і знищене. Тільки вищий Божий закон громадської моралі і тільки авторитет духовної влади, яка цей Божий закон береже і стежите за його виконанням, тільки цей авторитет може обмежити людський еґоїзм. Тому саме в цій сфері держава мусить визнавати авторитет Церкви, дбати про моральну та духовну санкцію і про благословення Церкви для державних справ[1].
Зваживши всі ці погляди на Церкву різних політиків та величезний організаційний і об'єднуючий громадський вплив Церкви, В. Липинський твердить, що такого впливу Церкви не може бути ні тоді, коли церква є слухняним знаряддям в руках державної влади, ні тоді, коли вона є
- ↑ Релігія і Церква в історії України, стор. 10–15.
