Слідкуючи за листовними звітами з моєї праці, Липинський радив мені докладніше ознайомитись з соціяльними та земельними відносинами в Англії.
Признаюсь, у мене не було внутрішнього переконання, що студії над такими відносинами є конечні для моєї теми. Але вглиблюючись у завдання, я скоро зрозумів, що вимоги Липинського зовсім правильні, бо хоч соціяльні відносини і їх розвиток в Англії інші ніж у нас, все ж вони є дуже повчальні для того, щоб зрозуміти, як взагалі осягається нормальний розвиток, а тим і устояність соціяльних відносин та зберігається від передчасного винищення консервативна верства, тобто якраз ті два основні державні фактори, яких, з різних причин, не знає українська соціяльна політика.
Роботу свою я закінчив і відчитав її в Інституті. Обставини склались так, що я мусів повернутись до Чехії. Липинський незадовго помер, а з Берліну також пороз'їздились, хто куди, Кочубей, Кучабський, Залозецький, Лоський, який за декілька років також помер у Львові.
Колишній інтелектуально сильний берлінський гетьманський осередок перестав існувати… Занепав світ, якому Липинський був сонцем!
Для мене почалось життя сірої людини. Після Берліну, праці в Інституті, контакту з духово-сильними людьми, на новому місці мені було особливо тяжко. Але на все воля Божа; за вісім років я знову повернувся до Берліну, але це вже був не той Берлін. Та про це іншим разом.
Коли я викликаю в своїй уяві образ Липинського, я його чомусь завжди бачу таким, як він ішов нам з Лоським назустріч, при першій моїй візиті до нього. Отаким елеґантним, струнким з легкою ходою, безтурботно, гарно усміхненим. І дивно… таким Липинського я бачив лише отой раз… Зате більше я бачив його прикованим до ліжка, хворим, немічним.
Цікаво, що так само, коли я згадую рідну хату, село, і колись безжурну родину, я все бачу багато-багато сонця, неповторну блакить неба… і веселі, дорогі обличчя… А було ж і інакше, бувало похмуро, сумно і смерть ходила по нашій оселі.
