дитини, було стопроцентовою і незаперечною правдою, що село, його побут, звичаї, культура, традиції, праця, все те, що Липинський називає спільністю продукції, побуту і культури, вяже людей між собою тісніше, а значить, уможливлює їх обєднання, як наприклад, різні, навіть найліпші, але завжди надумані, програми політичних партій.
Роздумуючи над питанням клясової організації, я пригадував один маленький, але характеристичний, епізод з мого юнацтва. Школа, в якій я учився, була закритим учбовим закладом. В таких школах учні звичайно живуть в пансіонах. До міста часто приїжджали односельчани, і коли це були близькі люди, то відвідували і мене… Звичайно, мама щось передавала.
Одного разу приїхав наш сусід; сиділи ми в кімнаті для відвідувачів і взаємно собі розповідами. Коли він пішов, до мене звернувся один з моїх товаришів, син якогось урядника: „Це був твій батько?“ — Він добре знав, що це не був мій батько, але, мабуть, хотів мене висміяти за таке „просте“ знайомство, тому я йому відповів: „Так, це був мій батько!“ — „То ти мужичок“ — погірдливо сказав він і пішов геть. Мені було дуже болюче за мого сусіду. Його шанував мій батько, з його дітьми я виріс, а потім його два сини в українській армії наклали головами. Як відомо, в московській мові слово „мужичок“ погірдливо-образливе.
От, я собі думав: як ж знайшов спільну мову з синами мого відвідувача, а отой мій товариш із кляси лишився мені чужою людиною, хоч зовнішньою „культурою“ ми мали бути собі ближчі. То з ким я, і мені подібні, могли швидше дійти до порозуміння, з моїм односельчанином, чи з отим міським паничем?!
Праця в Інституті була цікава. Крім звичайної роботи відділів, щотижня відбувались доповіді для ширшої публики. Якщо доповіді були в українській мові, то відбувались в Інституті, якщо ж у німецькій, то в університеті. Читали інститутські професори, асистенти, або запрошені науковці.
Липинський, з огляду на зовсім поганий стан здоровя, рідко бував в Інституті — він працював дома, там же відбував консультації та соціологічний семінар.
