Павла організується Український Науковий Інститут, на чолі якого стане проф. Дмитро Іванович Дорошенко.
Познайомився, а потім і зустрічався, я з проф. Дорошенком у родині моєї дружини онуки Софії Русової. В той час Дорошенко вже не викладав у Подєбрадах, але часто наїздив, і тоді в Русових був вітаним гостем. Там часто бували українські діячі і науковці. Там же, за київським звичаєм, збиралась молодь, часто бувала Олена Шовгенівна, пізніша Теліга — вони з дружиною разом студіювали у Празі.
Десь з кінцем 1926 року Дорошенко якось запитався мене, коли я складаю дипломний іспит. Радив приспішити, бо, мовляв, у Берліні є для мене вигляди на асистентську стипендію.
Так я з Подєбрад прямо переїхав до Берліну.
Український Науковий Інститут містився тоді на Францезіше штрассе 28, недалеко Університету. Це була початкова стадія його організації, багато ще чого бракувало. В бібліотеці було пара томів Грушевського, дещо з філософії, трохи з історії мистецтва, оце і все. Але до диспозиції Інституту вже тоді були головніші совєтські газети, які щодня приносив хлопець із „Торгпредства“. Київські газети, навіть московська „Правда“, були вже на другий день у нас. Очевидно, що совєтська проблематика всіх нас цікавила. Проф. Дорошенко призначив мене бібліотекарем.
Зовсім природно, що мене цікавило оточення, в якому, досить несподівано для себе, довелось опинитись. З перебуваючих тоді в Берліні гетьманців я знав лише двох — проф. Д. І. Дорошенка та д-ра Ігора Лоського, нашого члена, сина проф. Костя Лоського, бувшого українського посла в Швеції. З видження я знав ще проф. І. Мірчука, який викладав у Празі; він був бойовим старшиною Галицької Армії, в світовій війні був ранений, і мені, як вояку, це імпонувало. Проф. Інституту на катедрі мистецтва був проф. В. Залозецький. На жаль, зневірений в українській дійсності, він де що пізніше відійшов від української справи.
Досить інтересною була постать секретаря Інституту, М. П. Савур-Ципріяновича. В той же час він був особистим
