сований на Томашівського, але призначений для мене і таких як я…
Ми систематично сходились на читання „Листів“. З нетерпінням чекали нової книжки „Хліборобської України“, в якій вони тоді друкувалися.
Колись, значно пізніше, один український гуманіст-професор, на мій запит, чи читав він Липинського, добросердно признався, що ні, і додав: „То тяжка артилерія“. Але з нами було інакше. В духовість тодішніх молодиків без закінченої вищої освіти Липинський вкладався так, наче б там для нього давно було приготоване місце. Тепер, по довгім життьовім досвіді, я зрозумів, що слова Липинського про спільну віру, традицію, середовище, побут, нарешті голос крови, повні глибокого змісту — змісту, який існує в нас ще до того часу, як до нього додамо щось своє. Ми з Томашівським були дітьми козацького стану, і кожне слово Липинського жило в нас ще перед тим, як ми його почули. Адже ж в „Листах“ він сам каже, що не приніс нових суспільних цінностей, лише упорядкував, сконкретизував те, що українство містить у собі доброго, благородного, творчого. Липинський нас навчив, що нових будуючих первнів в українськім народі не треба творити, їх треба лише віднайти, відродити і застосувати в суспільній системі,
В Подєбрадах, маленькому чеському містечку, зосередилось до тисячі українського люду — професорів і студентів Української Господарської Академії.
Я нікого не хочу осуджувати. Кожна доба має своїх адептів і, якщо вони вірять у свою ідею, заслуговують на зрозуміння. В Подєбрадах зібрались якраз ті, що творили трагічну добу українського політичного модернізму, а тепер, на вигнанні — її закінчували.
Наше становище було тяжке. В середовищі вибраної республіканської інтелігенції, зявились монархісти! Ніхто навіть не припускав можливости визнати за нами право на існування. Монархіст — значить обовязково представник московського монархічного устрою, отже — соціяльний, політичний, національний ворог! Для того, щоб намалювати фон, на якому відбувались наші перші кроки на гетьман-
