На самому початку „Листів“, на першій же сторінці вступного слова до читачів з ворожого табору, мене сильно вразили прості слова Липинського про гетьмана Павла: „Нащадкові старого гетьманського роду вистарчило лицарської самопосвяти і українського патріотизму, щоб забути про свої егоїстичні панські інтереси. Замість зайнятися маєтками, зібрати готівку і спокійно виїхати закордон, він цілого себе віддав Батьківщині — Україні. Він кинувся на її порятунок і не побоявся взяти на себе — страшний в українському хаосі — тягар Гетьманської влади“.
Нам, бувшим воякам української армії, були близькі і зрозумілі ці слова. В долі гетьмана Павла, в його благородній особі, ми бачили частинку самих себе, з малою, порівнюючи з ним, долею жертви і посвяти для Батьківщини, але все ж жертви і посвяти!
В своєму листі Липинський, звертаючись до Томашівського, писав на тему активности, політичної роботи і виховання себе в цьому напрямку. Він вимагав від нас внутрішнього переродження, а не лише формального сприйняття гетьманської ідеї, формальної активности, формальної розбудови організації.
Мені так хотілось активно боротись за мою нову віру, нести її між люди, проповідувати, дискутувати. А слова Липинського тяжким каменем падали в душу. На кожний її імпульс відповіддю було суворе „ні“. Перше ніж вийти між людей з новою вірою, казав Липинський, скріпи в собі цю віру до такого ступня, щоб вона стала твоїм другим „я“, — перше ніж боротись за правду, пізнай досконало її сам, — перше ніж поборювати хиби других, побори дух руїни, дух дикого степу в самому собі!
Для мене цей лист був тяжким каменем, якого, здавалось, я не спроможусь здвигнути. Але якже я за нього вдячний Липинському! Він і лише він світив і світить мені через ціле моє життя, ось уже довгі, довгі роки!
Все, що приходило від Липинського пізніше, поповнювало знання, формувало душу, брало її в залізні карби самодисципліни, але перелім зрибив оцей перший лист, хоч і адре-
