ду з очей, навіть у чекістів на взірець Хвильового. Спадщина Липинського знаходить мости до серця і мозку українських патріотів.
Українські часописи були принесли вістку: „в 1944 р., один відділ УПА робив рейд повз село Затурці. Командир загону, вказавши на запустілу садибу „Ліґеншафту” та пояснивши, що в ній народився і там похований великий український державник — В'ячеслав Липинський — наказав бійцям віддати почесть”.
Бачимо, що в відповідальні хвилини нації, коли в боротьбі за її права треба видати з себе чисте горіння, завзяття, самопосв'яту, відданість ідеї і подвиг, її воїни знаходять шлях до Липинського.
Стоїмо перед незнаним майбутнім. Серед нас домінують сили, що виросли з доби завихорення й нігілізму, коли поступом називався розгін вліво, коли справедливість ніби спочивала тільки зліва, коли ущасливлення людства мало прийти ніби тільки зліва. Споріднені і близькі їм сили шикуються нині в боротьбі за нашу державність очолити національний провід. Ця претензія випливає з обставини, що Західній Світ безпосередньо по II світовій війні попав в ілюзійний стан мирного співжиття з комунізмом та засвоїв рецептуру лікувати лівацьке вогнище світової небезпеки ліками з арсеналу лівих ідей і доктрин, байдуже як вони звалися — поступовими, революційно-демократичними, соціялістичними, націонал-комуністичними.
З цієї неправильної перспективи Вільного Заходу зродилися претензії наших зазначених вище лівих сил. Та світ більше впевняється, що гра в ті рецепти була б можливою лише тоді, коли б комунізм справді думав про мирне співжиття різних ідеологічних і господарських систем. Як тільки та ілюзорність під тиском давно заплянованого геополітичного наступу комунізму на світ розвіється, то й відпадуть предпосилки для споглядного і дійсного загравання з ним. Світ поволі набирає переконання, що з тою небезпекою треба змагатись з діяметрально-протилежних позицій і засад. Звідси народжується новий сенс і велич зав-
