на самім дні його — має лежати християнська релігія й кривава в своїм болю туга за відродженням під знаком Хреста, поволі проламує льоди байдужости до релігії та імпонує все ширшим колам здорового українства. Може ця сторінка його спадщини є сьогодні неактуальною?
Липинський учив, що труднощі розв'язання проблеми національного самовизначення і відбудови держави через демократію лежать в тім, що народ український і московський мають щодо культури й віри спільне візантійське джерело. В цім гордієвім узлі заховано секрет труднощів самоусвідомлення нашого народу через демократію народовластя, якими охлократична Москва все побивала Україну, коли бунтувала низи народу проти української влади. Справа в тім, що хоча культурні різниці поміж українцями і москалями і існують, одначе ці різниці, за вказівками Липинського, не такі, що мають характер непримиримости, „який би дозволив вжити їх, як думає наша демократія в цілях політичних: на будову держави. Випливаючі з цих різниць емоції національні не посідають в Україні у відношенню до Москви такої порушуючої, динамічної сили, як, напр., такіж самі національні емоції Чехів у відношенні до Німців, Поляків у відношенні до Москалів, Болгарів або Сербів у відношенні до турків”. (Покликання „варягів”, чи організація хліборобів? ст. 69—71).
Предвиджуючи, що по упадку большевизму на Великій Україні прийде до змагу між українською демократією і московською, Липинський застерігав, що в тім змагові „завжди переможе ця, яка матиме за собою більшу піддержку, пануючого у всіх демократіях, золота“. (Там же, ст. 69).
Обсервація нинішнього політичного стану з новонародженими східняками-федералістами, гулаївщиною та з небезпекою пролому єдиного національного українського фронту супроти Москви з боку феденків, що вже згідні, за деяких умов, прийняти й плебісцит, пропаґований московською демократією та підтримуваний нашими федералістами — наявно свідчить про початок московської й світо-
