участь народу, як нації, в політичному і господарському житті держави… в державній структурі мають існувати ще й інституції публічноправного характеру, побудовані на тих самих засадах, як і політична репрезентація народу, але за соціяльно-виробничим розшаруванням: промислові робітники (як наймані, так і власники засобів виробництва), селяни, торговельники і інші. Творені за принципом широкої децентралізації, вони репрезентують правні й виробничі інтереси відповідних верств людности й керують державними й муніціпальними закладами. Їм (станам) має належати також право законодавчої діяльности і інтервенції щодо його законопроєктів, що стосуються до їх завдань… Така побудова суспільства унормує й політичне життя держави… Із сфери політичних комбінацій і боротьби за посідання урядових місць, політична праця перейде в сферу боротьби за правильне розуміння й розв'язання життьових інтересів народу, за впливи в широких масах людности”. („Укр. Самостійник”. ч. 19/69, 13-5-51).
Ми навмисне подали довшу цитату, щоб бачити перед собою знайомий образ станової структури українського суспільства, образ майстерно виложений ніким іншим, як В. Липинським в його безсмертних „Листах“, образ, що спочиває, за його наукою, на засаді перенесення політичної ролі з партій на клясово-станові організації, створені за виробничими принципами.
Все це дає нам право сконстатувати факт принатурення до спадщини Липинського і виразного заінтересування нею з боку українського політичного світу. Подібних фактів можемо подати куди рясніше. Та чи може ці факти є доказом неактуальности спадщини Липинського? Я не знаю ширшого зібрання СУМ-а, де не були б виписані цитати Липинського, як життьові, дієві гасла й кличі.
Такий його девіз, як „орієнтація на власні сили” став засадою політичної праці всіх самостійницьких середовищ. Одні соціялісти, в наслідок їх інтернаціональної природи, його не сприйняли. Також і наука Липинського, що в основі державницького світогляду, в найглибшім підложжі,
