ньої України та ідею національної аристократії у формі національної аристократії робітників і селян — основних продукуючих кляс сучасної України”. („Нові Дні”. Травень, 1951. С. Підгайний — „Безклясовість та її носії”, ст. 19).
Пригадавши цьому авторові, що національна аристократія Липинського складається не з одних робітників та селян, скажемо, що не для полеміки ми навели цитату, лише, щоб сконстатувати, що ця група (УРДП) в пошуках за арґументами в боротьбі з безклясовими ідеями мусіла звернутися ні до кого іншого, тільки до Липинського. Чи не є це найкращий доказ актуальности спадщини Липинського нині, в часі коли носії безклясових ідей наполегливо готуються звести рішальний бій з вільним Західнім Світом? А чи ідея солідаризму, якою керується інша українська суспільно-політична течія, не є з арсеналу ідей Липинського, знаних як ідеї співпраці кляс і їх гармонії в національних суспільствах, подані як антитеза марксівській ідеї — клясової боротьби? Не від речі буде звернути увагу ще в один бік української політичної думки. В доповіді на одній з конференцій ЗЧ ОУН на тему: „До соціяльно-програмових засад українського націоналістичного руху”, сказано:
„Досвід історії західньо-европейських демократій доводить, що повне делеґування прав народу парляментові та урядові приводить до фактичного відриву народу від постійної й безпосередньої участи в державно-політичному житі. Політична праця стає професією, перетворюється на фах, а іноді й на політичну аферу… Ґенезу політичного думання й політичної акції конче треба перемістити у виробниче середовище. Так само в тому виробничому середовищі конче треба зосередити і функції керівництва виробничими процесами…”
А далі подається уточнення структури виробничого середовища в цей спосіб:
„Сама ідея станових організацій і перебрання ними обслуговування суспільно-виробничих і громадських справ, без сумніву здорова. Це відповідає духовості українського народу… Лише в той спосіб і можна забезпечити дійсну
