держави. Отже поки свідомість самобутности не сполучується зі свідомістю територіяльною, до того часу про свідомість державницьку говорити не можемо. Доти вона є і може бути етнографічною, племінною, етнічною, культурною чи віроісповідною.
Державницька свідомість не відкладається в народі, як мова, чи пісня, і через те державницька ідея є вислідом такого ступня свідомости кожної зосібна людини, на якому тільки можливе запліднення державницької ідеї. Наша українська псевдодемократія часів визвольних змагань фальшиво думала, що досить говорити по-українському, щоб бути державником і розмовляючих українською мовою називала „свідомими” українцями. Життя переконало, що свідомість державницької ідеї є іншої категорії вартість, пов'язана з територіяльно-політичним змаганням і як довго ціла народня маса не піднесеться духово до відповідних височин, так довго свідомість державницької ідеї їй буде чужою, не властивою. Зрештою цю істину ствердили всі історики-народники.
Нарід, як ніхто, прекрасно вбирає в себе набутки духової культури, він віками, як у коморі, зберігає, консервує і охороняє мову, звичаї, побутову традицію, пісню, і коли треба вивчати елементи культури й цивілізації, то нарід являється невичерпною криницею. Та саму духову культуру він також не творить, тільки зберігає її елементи в невидимих народніх анналах. Навіть, епос, що зветься лише умовно народнім, творився поодинокими людьми, імена яких лишились незнаними і тому власне їхня індивідуальна творчість, як безіменна, перейшла в спадщину народові. На цій підставі і гуляє по світу термін „народній епос”. Всі ми визнаємо рацію в тім, шо не знати хто саме на ім'я, але хтось з народу, якісь одиниці, були творцями його. Їм бракувало лиш знання письма, інакше вони включилися б в письменницьку еліту. Отож, навіть народній епос є вислідом творчости духової еліти народньої. Всі набутки духової культури народу, що зберігаються і відкладаються в народі, за свого творця в минулому все ма-
