від аристократії, яку винесено поза дужки етнічної української єдности і яку в українській історіографії не тільки протиставлено народові, а й накинено їй трафаретну етикетку чужої: протинародньої чи ненародньої еліти.
Історики-народники вилущили з етнічної єдности й вилучили в цей спосіб провідну верству з народу, розщепивши народню єдність на антагонізуючі частини. В цьому лежить негативна сторінка народницької історіографії, що дала свої практичні наслідки і в політичному думанні українців, зокрема в початках XX століття.
Однак, не можемо замовчувати і позитивної сторінки народницької історіографії, що виявилась у піднесенні значення в світі української мови, пісні, моралі, звичаїв, психіки, в розбурханні громадських інстинктів українця й ширення, як освіти, так і імени українського серед інших народів світу, що зрештою служило для збудження історичної пам'яти приспаного народу.
Проте, негативна сторінка народницької історіографії також була многогранною і дала практичні наслідки в діяльності політикуючої української інтелігенції, яка сприйняла від нашої історіографії (Максимович, Костомаров, почасти Куліш і Драгоманів, Лазаревський, Антонович, Грушевський) звужене, звиродніле поняття українського народу в протиставленні його до українських князів і боярства, до української шляхти, козацької старшини — української верхівки. Звідси признання національною лише тієї інтеліґенції, що працювала безпосередньо серед народу і розмовляла мовою народніх мас. Праця серед народу, в товщі мас вважалася за самопосвяту, за служіння національній ідеї. Праця сільського вчителя і священика розцінювалася мало не як національний подвиг. Це і дало початок неправильному поняттю українських національних сил, що заполонювало свідомість української інтеліґенції, яка вище понад вчителя, фельдшера, волосного писаря і священика ледви підносилась.
Значення вищої української інтеліґенції (інженери, адвокати, лікарі, вчені, військовий і вищий духівничий стан) що працювала не серед гущі сільської, не для демосу без-
