ду, обнюхує, дурна, якийсь кущик… „А тю його, Стрілка!“ — вона сердешна, туди-сюди блись очицями… як уздріла, як уляже! і пішла, пішла моя ластівочка!… Стриже сіренький степом, тільки хвостиком киває, а вона за ним так і уляга та, здається, от-от ухопить. А ти летиш за нею на бурому: чи стерня, чи рілля, чи толока — нічого не бачиш, тільки вітер свистить мимо ушей, аж дух тобі захвачує… То-то весело! У село вертаєшся вже повагом, а заєць, мов порося годоване, теліпається ув'язаний у тороках, бо не було зайця, щоб утік од Стрілки. „Глянь, глянь, Кулыно! який заєць!… Ходи сюди, Прісько! оце кумедія!“ — балакають у селі на улиці дівчата. „Та що̀ тобі зайця! від його й лисиця ніколи не втікає!“ — каже Вівдя, та й зарегочуться вражі діти. А ти, мов не дочуваєш, їдеш собі ходою, тільки люлечку потягуєш. А що на душі — не питай… Мов тебе комисаром вибрали!… Під'їзжаєш до-дому, а тут їсти — аж за живіт бере… Мерщій убіг у хату — нагайку на кілочок, а сам за стіл, — їси собі добрий борщ з уткою; каша пшоняна так і розсипається; печене порося аж присмагло, та ще що-небудь; вип'єш з півкварти тернівки або що — та й відпочивай, добродію! Сам собі пан, і знать нікого не хочеш!
Зимою, було, як доживеш різдвяних свят, тут тобі і одна, і друга кутя, тут тобі й новий год, тут водохрище! „Гуляй душа без
