мої! як воно горить хороше-прехороше! Кругом гоготить та сяє, мов орда підступа та розіклала огнища. І страшно, й весело!… Через тиждень і не пізнаєш паленого степу — як рута зеленіє. Тільки то там, то там синіє сон та жовтіє горицвіт; по садах цвітуть голубенькі проліски; і вишеньки, і черешеньки, і груші, й яблуні окинуться пахучим біленьким цвітом. Там що ранок кує зозуля, цілісенький день висвистує іволга: „покинь сані, візьми віз“, що вечір співа соловейко, а на вигоні дівчата затинають веснянки, аж округи луна йде.
Так тобі легко дихать, так весело… Прийдеш у хату, шапку об землю, а сам мерщій на коліна перед образами, молишся і плачеш, плачеш і молишся! За що то Бог святий так любить своє созданиє? Чи достойні ж ми цього!…
А як настане косовиця та вийдуть наші хлопці у степ! Попереду отаман; заломить бриль на-бакир, шаркне по косі разів зо два лопаткою — і пішов косить! за ним другий, третій… усі витягнуться, мов стрічка, по степу; йдуть мовчки, тільки коси блискають, тільки травиця да квіточки лягають перед ними. У долині недалечко підпідьомка перепелиця, а од покосів так і пахне материнкою та чебрецем; під ногами, мов розсипане добре намисто, червоніють полуниці. Ось уже вечоріє. Кашовар, почепивши на вила свитку, зійшов на могилу
