— Хіба ж ти не бачиш, яка я стара?
Мені в домовину лягати пора.
Як очі закрию — що буде з тобою?
Останешся, доню, одна, сиротою!
А в світі якеє життя сироті?
І горе і нужду терпітимеш ти,
Я, дочку пустивши, мовляв, на поталу,
Стогнать під землею, як горлиця, стану.
„О, мамо-голубко, не плач, не ридай.
Готуй рушники і хустки вишивай.
Нехай за нелюбом я щастя утрачу…
Ти будеш весела, одна я заплачу!“
Ген там, на могилі, хрест божий стоїть,
Під ним рано й вечір матуся квилить:
„О, Боже мій милий! що я наробила!
Дочку, як схотіла, із світа згубила!“
1840 р.
Заквітчалася дівчина, стала край вікна.
Дав Бог празник. Людям празник, а вона одна
Із маленьким братом Йвасем, прибрана, в квітках, —
Дивиться моя небога, на широкий шлях.
Батько вмер давно у неї, матері нема,
Тільки в хаті брат маленький да вона сама,
Більш ні племени, ні роду — все чужі кругом.
