Що поки йшла вода маленька —
Що-дня він хліба мав шматок.
Да, знаєш, захотів на лакомий кусок —
В Полтаву перейшов; там, кажуть, є пожива,
Велика там вода, хоч є й багато млива…
Глядіть, добродію, чи ваш міцний млинок?
У лісі хтось розклав Огонь.
Було то в-осени вже пізно:
Великий холод був, вітри шуміли різно,
І била ожеледь, і сніг ішов либонь, —
Так, мабуть, чоловік біля багаття грівся,
Та ідучи й покинув так його.
Аж ось, не знаю я того,
Як сірий Вовк тут опинився.
Обмерз, забовтався; мабуть, три дні не їв;
Дріжить, як мокрий хорт, зубами знай цокоче.
Звірюка до огню підскочив,
Підскочив, озирнувсь, мов тороплений сів,
Бо зроду вперше він Огонь уздрів.
Сидить і сам собі радіє,
Що смух його Огонь, мов літом сонце, гріє.
І став він обтавать, аж пара з шерсти йде;
Із льоду бурульки, що знай кругом бряжчали,
Уже зовсім пообпадали.
