І вгледів відтіля, що край ставка вівчарь
Онучі прати мусів сісти,
Отара ж попаски попхалась навманя.
Орлу це по-нутру; зложивши моцні крила,
Опукою з гори — аж вітром зашуміло —
Орел ушкварив на Ягня,
Підняв його і геть потеребив за гору.
І треба ж, щоб на цюю пору
Пило біля ставка дурне Вороненя.
Страх, полюбилося йому цареве діло,
І думає: „чому ж цього я не зроблю?
Да не Ягня, а барана вхоплю“.
Дивлюсь — воно у-гору полетіло,
Да й пуць на шию барану,
І кіхті вплутавши йому у вовну білу,
Смикнулося нести, да ба! вага не в силу:
Баран важенький і Орлу!…
Воно вже стямилось, мерщій би полетіло,
Так із шерстѝ не виплутає ніг.
Дурне моталося, поки вівчарь прибіг
І гарненько йому обскубши крила,
На іграшку дитині дав.
Мабуть, Господь так світ создав,
Що менший там не втне, де більший геть-то зможе:
Що дядькові пройшло, ти не роби, небоже,
Щоб крѝлець хто не обчухрав!
