Сторінка:Гребінка Євген. Українські твори (Київ, 1906).djvu/70

„Не бійтесь!“ він гукнув: „того я і жахався,
Як з топорищами ці навісні прийдуть,
Аж дерев'яний рід заліза відцурався!
Без дерева вони сами нас та не втнуть.
От-то було б… але — нехай йому аби-що,
Як би з Сокирами прийшли і топорища —
 Тоді то був би нам капут“.
І справді, скільки тут Сокири ни бряжчали,
 Ні дубчика, ні липки не зтяли,
І тільки де-не-де що кору пописали,
 Да і до-дому з тим пішли.

 

---

 

XVII.

 

ВІЛ.

 „Мабуть, на небі звісно стало
 (Про себе Віл в кошарі гомонів)
Про те, що ввесь мій вік я все за двох робив,
 Да й витерпів таки чимало!
Що в плузі силкувавсь, копиці волочив,
Ізранку у ярмі до півночі ходив,
 Іще що-дня бував і битий!
 Хазяїна не раз я проклинав —
 Тепер зовсім не той хазяїн став:
 У мене вдовіль їсти й пити.
 Несуть мені і соли, і крупів,
Овса і висівок — наїстись трьом би стало“.

Аж тут хазяїн шасть у хлів,
І взявши за роги Вола, під ніж повів,
Бо сказано — його годовано на сало.

 

---