Зігнувся на коні козак,
До себе горне кобеняк,
Та, знай, нагайкою по ребрах шкапу лупить.
Хуртовина назад бідаху пре,
За поли смикає, відлогу з плеч гирує,
Аж шлях курить, трава в степу хвилює,
А все одежі не здере.
Дув, дув, аж потом ввесь облився,
Із моці вибився, сердешний, — на бік плись.
Ось розгулялося і Сонце — з хмари блись:
Мов божий мир ізнову народився.
Козак перехрестився,
Кобилку зараз зупинив,
Бо, страх, горюшну заморив,
Поплівся стежкою ходою, потихеньку.
А сонце гріє все да гріє помаленьку,
Угріло божий світ; почув тепло козак
Та й скинув кобеняк.
По Гаю темному туга велика ходить:
Сокири й топори затіяли війну,
Гай хочуть сплюндровать і пущі всі пошкодить.
Війна ця навела на дерево суму̀;
Дуби задумались, осики затремтіли,
І клен гнучкий, і в'яз із лиха вниз нагнувсь.
Аж ось Сокири вже в Гаю забрязкотіли,
І дуб найстарший усміхнувсь.