„Оце поганая багнюка!
Глянь, пузириться як, знечев'я клекотить.
Тут певнеє ніщо не ходить й не сидить,
Одна черва, мовляв, кишить
Та де-коли повзе по куширу гадюка.
Уже коли б тут воленька мени!…
Таке ж бридке, таке мерзенне,
Поржавіло, від жабуру зелене,
Не хочеться паскудиться в багні,
А то б…“
Що ж їй Болото одвічало?
— „Де ти сама, добродійко?“ — спитало.
А Верша гомонить на дні.
У лузі Маківка весною зацвіла,
Промеж других квіток як жаром червоніла;
До неї раз-у-раз літа̀ бджола,
Бабок, метеликів над нею грає сила.
Пройшов день-два, і з неї цвіт опав,
І Маківка осиротіла:
Бжола на иншій квітці сіла,
Ту погань — метелів мов би лихий забрав.
Жартуй, да не глузуй із бідних парубків,
А то мине весна твоїх годів,
Покине і тебе дияволове плем'я.
