Ось Сонечко зійшло, і світить нам і гріє,
І божий мир, як маківка, цвіте;
На небі чистому ген Хмара бовваніє.
Та Хмара надулась і річ таку гуде:
„Що вже мені це Сонце надоїло!
Чого воно так землю веселить?
Хоч я насуплюся, воно таки блищить.
Я полечу йому назустріч сміло,
Я здужаю його собою затемнить.“
Дивлюсь — і Хмарами пів неба замостило,
На Сонечко мов ніччю налягло…
А Сонце вище підпливло
І Хмари ті позолотило.
Глянь, глянь — летять, да їх летить чимало!
Куди оце летять з оселі Горобці?
Дивлюсь — у сад побрались молодці;
На Вишеньці їх геть-то насідало,
І бенкет зараз підняли:
Цвірінькають, джеркочуть, знай, на Вишні
Із ранку самого до пізньої пори.
Я — простий чоловік, то й взяв собі на мислі,
Що Вишеньці моїй предобре у саду,
Що їй превесело, бо як край неї йду,
Або і так коли зирну у сад із хати,
