Сторінка:Гребінка Євген. Українські твори (Київ, 1906).djvu/62

VII.

 

СОНЦЕ ТА ХМАРИ.

Ось Сонечко зійшло, і світить нам і гріє,
 І божий мир, як маківка, цвіте;
На небі чистому ген Хмара бовваніє.
Та Хмара надулась і річ таку гуде:
 „Що вже мені це Сонце надоїло!
 Чого воно так землю веселить?
Хоч я насуплюся, воно таки блищить.
 Я полечу йому назустріч сміло,
Я здужаю його собою затемнить.“
Дивлюсь — і Хмарами пів неба замостило,
 На Сонечко мов ніччю налягло…
 А Сонце вище підпливло
 І Хмари ті позолотило.

 

---

 

VIII.

 

ГОРОБЦІ ТА ВИШНЯ.

Глянь, глянь — летять, да їх летить чимало!
Куди оце летять з оселі Горобці?
 Дивлюсь — у сад побрались молодці;
 На Вишеньці їх геть-то насідало,
 І бенкет зараз підняли:
 Цвірінькають, джеркочуть, знай, на Вишні
Із ранку самого до пізньої пори.
Я — простий чоловік, то й взяв собі на мислі,
Що Вишеньці моїй предобре у саду,
Що їй превесело, бо як край неї йду,
Або і так коли зирну у сад із хати,