Сторінка:Гребінка Євген. Українські твори (Київ, 1906).djvu/52

Щоб не гадала й не хотіла
З тобою, серденько, втекти!
Чи можна?“
 Гетьман мовчки слуха,
Що дріботить йому вона,
І знов, не перевівши духу,
Вона казати почала:
„Я знаю праздник… тиск народу…
І мертвяки… якого зброду!…
Туди я з матиррю ішла.
Та де ж ти був? з тобою різно
Нужуся далебі що я!
Ходім до-дому; глянь, як пізно…
Скрутилась голова моя!
Тебе я мала за другого…
Ти, старцюга, який страшний!
Ні, гарний був Мазепа мій,
А ти, так здавсь на чорта злого.
В його очу як жар любов,
А річі від огню жарчіші;
Від снігу ус його біліший,
А твій помазаний у кров“.

І з реготом завизкотіла —
І мов лихий її злизав.
Мазепине трусилось тіло,
Його циганський піт проньмав.
Мов смерт'ю на його сопнуло,
За шкуру снігом мов сипнуло,
І волос шапку підсував.

Ісклизла ніч і небо сяє.
Ось швидко сонечко блисне.