Щоб не гадала й не хотіла
З тобою, серденько, втекти!
Чи можна?“
Гетьман мовчки слуха,
Що дріботить йому вона,
І знов, не перевівши духу,
Вона казати почала:
„Я знаю праздник… тиск народу…
І мертвяки… якого зброду!…
Туди я з матиррю ішла.
Та де ж ти був? з тобою різно
Нужуся далебі що я!
Ходім до-дому; глянь, як пізно…
Скрутилась голова моя!
Тебе я мала за другого…
Ти, старцюга, який страшний!
Ні, гарний був Мазепа мій,
А ти, так здавсь на чорта злого.
В його очу як жар любов,
А річі від огню жарчіші;
Від снігу ус його біліший,
А твій помазаний у кров“.
І з реготом завизкотіла —
І мов лихий її злизав.
Мазепине трусилось тіло,
Його циганський піт проньмав.
Мов смерт'ю на його сопнуло,
За шкуру снігом мов сипнуло,
І волос шапку підсував.
Ісклизла ніч і небо сяє.
Ось швидко сонечко блисне.
Сторінка:Гребінка Євген. Українські твори (Київ, 1906).djvu/52
Ця сторінка вичитана
![](http://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/thumb/f/f7/%D0%93%D1%80%D0%B5%D0%B1%D1%96%D0%BD%D0%BA%D0%B0_%D0%84%D0%B2%D0%B3%D0%B5%D0%BD._%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D1%96_%D1%82%D0%B2%D0%BE%D1%80%D0%B8_%28%D0%9A%D0%B8%D1%97%D0%B2%2C_1906%29.djvu/page52-1024px-%D0%93%D1%80%D0%B5%D0%B1%D1%96%D0%BD%D0%BA%D0%B0_%D0%84%D0%B2%D0%B3%D0%B5%D0%BD._%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D1%96_%D1%82%D0%B2%D0%BE%D1%80%D0%B8_%28%D0%9A%D0%B8%D1%97%D0%B2%2C_1906%29.djvu.jpg)