Давно мій дух на його злиться
І серце ниє і кипить.
В ночі — Азов як воювали —
З царем у ставці ми гуляли.
З його бояр тут де хто був.
Я не до шмиги щось белькнув:
Злякались гості, обомліли —
Царь з серця чарку упустив
І за отції уси білі
Мене, чи чуєш! — ухопив.
Замовчав я, зігнувши спину,
У грудях злість мою здавив;
Ії, мов мати ту дитину,
До сього часу доносив.
Тепер нехай собі літає,
Ії не треба хоронить!
Я знаю, як Петро бажає,
Щоб знов мене за ус водить.
Та ще побачим, хто зволає,
Кому тікать. Колиб зоря!…“
Сказав, і очі зачиняє
Ізрадчик Білого царя.
Дав Господь світ, настав день білий;
Блиснула на траві роса.
Ревуть гармати; дим пресивий
Геть, геть пішов під небеса.
Повки ряди свої зімкнули;
Стрільці шатирять по терну;
Черкають ядра, свищуть кулі;
З штиків збудовано стіну.
