Сторінка:Гребінка Євген. Українські твори (Київ, 1906).djvu/40

Один попереду старшин
Гетьман скакав собі додому,
Словечка не казав нікому,
Про себе міркував один.
Не добрій буть тобі годині!
Йому в нутру хтось шепотів —
І чорний кінь въ поту і в піні
На-взаводи в двірець влетів.
«Маруся де?» гетьман питає.
Ні те, ні се йому ворчать.
Він у світліцю — там немає;
Біжить Мазепа прудко в сад,
Марусю кличе і гукає;
Як лис по стежкам покотив,
Все вишатирив, обходив,
Шарнув у терен, зазирає
В кущі, край сажалки — немає!
Клене гетьман свій рід і плід —
Марусин захолонув слід…
Скрізь коні по шляхах заржали:
Гонці Мазепи поскакали
Туди й сюди, куди хто знав,
Куди хто на-швидку попав.
Ніхто ні бачив, ні чував,
Коли вона з двора вильнула.
Мазепа мовчки скреготав;
Вся двірня з ляку шию гнула;
Гетьман в світлицю зачинивсь,
Не спав цілісенької ночи,
Його зорили страшно очи,
Він дуже побивавсь, томивсь.
Вернулись вранці із погоні.