Сторінка:Гребінка Євген. Українські твори (Київ, 1906).djvu/36

Ця сторінка вичитана

Бо світ зовсім їх засновав.
З-просонок дівка потягнулась,
До-долу з неї килим зпав.
«Це ти, Мазепо?» і жахнулась:
Другу їй мову хтось казав,
Роскрила карі оченята —
Здається, перед нею мати!
«Хто це такий?»

МАТИ.
 Мовчи, мовчи!

Не зкампути нас: я вночі
Сюди прошилась, ніби муха,
Тебе щоб тільки ублагать,
Щоб у гетьмана одволать
Смерть батькові. Ой, доню, слухай!
Зрятуй його!

МАРУСЯ.
 Що? батько… як?

Якая смерть?

МАТИ.
 Хіба не чула?

Хіба ж це ліс, або байрак?
Ти, бачу, нас зовсім забула!
Ще між народом ти живеш,
А не де-небудь серед степу…
Катують батька — ти зовеш
До себе гаспида Мазепу!
Біжи мерщій, моли його,
Щоб одпустив отця твого.
Очумайсь дочко, пізно буде!