Мов у різницях віл на бій,
Іти на смерть за праве діло,
За те, що має ворог власть,
Вести приятеля в напасть,
Нести на муку честь і тіло!
Як він скалитиметься сміло,
Махне, і жаба цицьки дасть!…
І здумав Кочубей Полтаву,
Сем'ю веселу й козаків,
І пісні дочки, й першу славу,
Беседу зімніх вечорів,
І те село, де він родився,
Будинок батьківський, старий,
Де він добро любить зучився,
Де після праці мавъ покій.
Тепера треба все оставить!
За що? про що?…
А клямка стук —
Забрязкотіло щось замками.
«Оце, мабуть, ізнов для мук
Іде Мазепа з наймитами.»
Раз лусь замок — холодний піт;
У другий раз — сипнуло жаром.
«Ні, може то з хрестовим даром
Іде до мене чесний піп.»
Ось двері скрип: сусіль до його,
Місць пан-отця, з хрестом, святого,
Худенький, у очу дрібний,
Полигач бісів, Орлик злий.
На зустріч Кочубей мовляє:
«Мене ти знову мучить маєш!»
