Мазепа дуже щось смутний;
Стоїть Маруся біля його.
Він не балакає нїчого,
Звичайно кажуть: сам не свій.
Хоч що вона його питає,
Він буцїм то не дочуває.
Мовчанка їй надопекла,
Ій дуже, дуже жалко стало,
Небога щиро заридала
І так казати почала:
«Чогось ти не з добра сумуєш,
Од мене утїкаєш ти:
Мабуть погане щось мудруєш,
Мабуть… не любишь сироти!
Ох, серденько недобре чує
І день, і ніченьку болить;
Не знаю, що̀ воно віщує,
А щось мене не веселить.
Дарма, що в ту… ти знаєш… нічку,
Як, погасивши в хатї свічку,
Божився вік мене любить;
Тодї… як стала я твоєю,
Як розріднилася з ріднею,
Ти мусів без мене не жить;
