Цареве все, що я не маю!
І я — тепер нїкчемний дїд —
Коверзовав би ще про зраду?
Глянь, що не вимудрує зло!
На що менї бентежить славу?
Хіба ж не я то Станїславу
Відказ одрізав на-голо?
Хіба ж не я поклонів хана
І цареградського султана
І чуть, і бачить не хотїв?
Не жалуючи працї й крови
Із одної к царю любови,
Що-раз попереду полків
Кришив паскудних ворогів —
Хіба ж не я?… та що й казати!
Тепер же, йон його я мати,
На мене навели туман!
Чого я не чував ізроду!
Мабуть із пальця смокчуть воду
І Кочубей, і Іскра пан!
Я з ними жив як із братами!»
І з прикидливими сльозами
Бажає смерти їх гетьман.
Чого ти хочеш, песький сину?
Чого єси ти забажав?
Ти Кочубейськую дитину
Хіба давно як обнїмав?
Маруся, бідная Маруся! —
Ох, страшно, вимовить боюся —
Коли б пізнала те, кого
Сторінка:Гребінка Євген. Українські твори (Київ, 1906).djvu/25
Ця сторінка вичитана