в Москву слав військо відусіль,
Поки не вивчивсь воювати
Петро — та й дав поганцям знати:
Оддякував за хлїб, за сїль.
Вершляг хоч шклянку розбиває,
Та штуку з крицї вигинає.
Карл, постягавши нїмцїв силу,
Ішов війною на Москву,
Змітавши москалїв дружини,
Як вихор пыл жене з долини
І на облозї гне траву.
Тодї Украйна мурмотала,
Мов лїтом бжіл на сонцї рій.
Вона до себе Карла ждала.
Щоб волю дав скоріше їй.
Кругом гетьмана обзивався
Негарний гвалт: „пора! пора!“
А все, здавалось, оставався
Мазепа вірним до Петра.
Буцїм не чуючи нїчого,
Гетьман нї на що не дививсь,
Цуравсь умисне од усього,
З бенькетами то-що̀ — водивсь.
„Що ж гетьман! — парубки гукали: —
Чого він жде, старий Йовтух?
Годѝ та праця зопсували
У його отаманський дух.
Чого жіночою рукою
Іще він носить булаву?
