Його лихий поніс чогось на Десну,
Хоч не багацько проходив,
Зате багато бачив світа:
Побачив він, як Сейм, мов бішений, шумів,
І як Десна ревла несамовита,
Мабуть, ворочавши не п'ятдесят млинів.
Вернувсь Мирошник наш додому,
До церкви прямо почухрав,
Да богу молиться святому,
Щоб він акафисти його не в гнів прийняв,
І річечку його зробив Десною.
Або хоча — як Сейм, такою. —
«Тоді б то вже я панував».
Молебни день-у-день спасителеві править.
У ставники свічки по десять фунтів ставить,
Все молиться, ні їсть, ні п'є, ні спить…
«Земляче! Бог з тобою!
На тебе десь туман у Литві навели.
Хіба забув ти, що великою водою
Ворочають великі і млини?
Їх німці будувать уміють,
А вже не зляпає наш брат;
Вони самі товчуть і віють,
І мелють борошно, і сіють,
Здається, що самі й їдять.
А млин хоч чепурний у тебе,
Та не для бистрини». — «Балакайте про себе!» —
Мирошник заворчав і рукавом махнув.
Сторінка:Гребінка Євген. Вибрані твори (Київ, 1935).djvu/78
Цю сторінку схвалено