Кріпаків, як бачимо, нема: казково щасливі люди радісно косять на степу, їдять галушки біля ваганців, але жодним словом не згадано, що то косять вони панський, а не свій степ, і що отаман виганяв їх на панщину ціпком. Пан у жнива щасливий лежить під грушею, але не згадано, хто ж у ту хвилину жне на панських ланах, і як ті женці себе почувають, падаючи під спекою? «Дівчата», «хлопці» з'являються лише як пейзани статисти, щоб засвідчити «щастя» своє, пошану до батька-пана і захоплення ним та його хортами.
|
«Глянь, глянь, Кулино, який заєць! Ходи сюди, Прісько, оце кумедія», — балакають у селі на улиці дівчата. — «Та що тобі зайця! Від нього й лисиця ніколи не втікає!» — каже Вівдя, та й зарегочуться, вражі діти. А ти, мов не дочуваєш, їдеш собі ходою, тільки люлечку потягуєш!..» |
— самозадоволено малює картину маєткової благодаті поміщик.
Отже, «миряни», «сусіди», «люди добрі», до яких звертається письменник — це стилізація, зовнішнє „омужичування“ панського змісту; конкретних селян, що були тоді кріпаками, скніли в ярмі, обливалися потом на панських ланах та кров'ю під канчуками на панських стайнях, звичайно, не має на увазі письменник як свою аудиторію і своїх однодумців. Гребінка виступає, як дворянсько-поміщицький письменник, виявник
