молишся. За що то бог святий так любить своє созданіє?..
А як настане косовиця і вийдуть наші хлопці у степ! Попереду отаман; заломить бриль набакир, шаркне по косі разів зо два лопаткою — і пішов косить! За ним другим, третій, усі витягнуться, мов стрічка, по степу; ідуть мовчки, тільки коси блискають, тільки травиця та квіточки лягають перед ними… Ось уже вечоріє. Кашовар, почепивши на вила свитку, зійшов на могилу та знай маха, щоб ішли вечерять. Біля куреня уже стоять ваганки, повнісінькі галушок з салом, або, коли в піст, то з таранею. Прийшли хлопці, випили по корячку, сіли, їдять собі галушки, настромивши на спички. І пішли розказувати… Сміх, регіт, гудуть, як ті бджоли! А святий вечір сходить на землю, і ніч-мати засвічує зірочки на синьому небі.
Або у жнива. Жарко ополудні, сонечко згори так і обливає тебе теплом; пішов би куди, так і ноги не несуть… Підеш собі у сад, ляжеш долі догори черева під грушею, і рука тобі лежить і нога лежить, і голова лежить… Так і умер би лежучи…
Лупнеш очима вгору, над тобою між темним гіллям, як золоті капельки, висять спілі груші; дригнеш нехотя ногою об — дерево так на тебе мов той дощ, і бризнуть груші. Ото, не встаючи, по-